Avsnitt
-
Дисидентський рух в Україні набув масштабу у 60-ті роки. І тривав аж до розпаду Радянського Союзу. Саме дисиденти зберегли вогонь незалежності до моменту, коли він зміг розгорітися сповна.
Один з найактивніших діячів руху Михайло Горинь провів у радянський таборах дванадцять років. З дитинства спостерігаючи за боротьбою батька проти російських окупантів, він і сам протягом всього життя чинив спротив системі.
У його спогадах дитинство, долучення до руху, самвидав та ув'язнення. Поламана кар'єра та зіпсоване здоров'я. Горинь згадує, як хитрощами та винахідливістю вдавалось вижити і передавати на волю важливі дисидентські тексти.
Зокрема, через поцілунок з дружиною.
Це останній десятий епізод подкасту "Попри все" - історії українців, що вірили.
Десять героїв, на життях яких записане криваве українське ХХ століття. І життя яких свідчать, що українці все ще є. Попри все.
-
Перша радянська окупація Львова сталась 22 вересня 1939 року, як наслідок домовленостей між СРСР та Третім Рейхом про розподіл зон вплив у Європі.
У місті одразу ж почався червоних терор - затриманих політичних в'язнів звозили до тюрми на вулиці Лонцького. Там їх піддавали жорстоким катуванням.
А вже з початком німецько-радянської війни у червні 1941 року, НКВСниками було ухвалено рішення знищити переважну більшість в'язнів. А частину вивезти до радянських концтаборів.
18-річний студент Іван Кіндрат був одним з перших, хто побачив тюрму на Лонцького після втечі червоних з міста. Його жахливі та детальні спогади про той день стали важливим свідченням злочинів проти людяності та звірств радянської влади.
-
Saknas det avsnitt?
-
За спогадами очевидців, 24 серпня 1991 року далеко не всі були впевнені, що Незалежність таки вийде проголосити. Хоч зараз це здається очевидним рішенням. Сумнівались і частина депутатів, і українці. Проте все ж таки рішення було ухвалено, що викликало неймовірне піднесення у суспільстві.
Науковиця Марта Дичок у інтерв’ю «Громадському» згадувала, яким був той день – субота 24 серпня 1991 року. Зокрема, хто з депутатів наполягав на ухваленні рішення про Незалежність, хто був категорично проти. Як реагували люди і на що сподівались надалі.
Здавалось, що прагнення поколінь і всього 20 століттяУкраїни нарешті втілилось у життя. Однак це був тільки початок довгого та важкого шляху до справжньої Незалежності.
Детальніше про той чудовий та хвилюючий день 33-річної давнини слухайте у подкасті.
-
Голодомор 32-33 років в Україні за різними оцінками забрав близько 5 мільйонів життів. Радянська влада обмежувала виїзд селян за межі населених пунктів, тому втекти від геноциду не було майже жодної можливості. Окрім річки Збруч, яка відкривала шлях до західних регіонів України, які на той час не були окуповані СРСР.
Тисячі українців перепливали річку в надії врятуватись. А місцеві українці допомагали втікачам влаштуватися на новому місці.
За спогадами зв'язкової УПА Марії Вівчарик, якій на той час було вісім років.
-
Діяч Української революції і майбутній міністрзакордонних справ часів гетьмана Скоропадського, Дмитро Дорошенко описує події, що відбулись у Києві після бою під Крутами. Наступ росіян та окупацію української столиці.
-
26 квітня 1986 року в українському містечку Прип'ять сталась найбільша техногенна катастрофа в історії - аварія на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції. Ніна Мельник, диктор місцевого радіо, записала перше звернення про евакуацію населення. Минуло 35 годин поки радянська влада дозволила трансляцію запису, через що тисячі людей зазнали смертельного впливу радіації.
-
У 1933 році електрик Іван Табаченко працював на залізниці. Під час поїздки на один з об'єктів у Ніжині чоловік разом з іншими колегами стали свідками апокаліптичної картини: мати з двома дітьми без ознак життя, чиї тіла дзьобали ворони.
Родина стала одними з жертв Голодомору 32-33 років, який забрав більше п'яти мільйонів життів. Спогади Івана Табаченка стали одними зі свідчень злочину росіян, вчиненого на українських землях.
-
Сімнадцятирічний Іван Головінський, майбутній доктор психологічних наук Університету Temple у Філадельфії, був одним з тих українців, які у 1944 році відступали разом з німецькими військами із західних земель України. Пам'ятаючи всі жахи, які червона армія принесла на Галичину у 1939 році, вони жодним чином не хотіли опинитися під радянською окупацією. Але зіштовхнутися з "червоними" Івану таки довелось. Яким же ж було його здивування, коли серед працівників СМЕРШу він зустрів колишнього борця за українську незалежність.
-
Один з учасників бою під Крутами 1918 року Іван Шарий описував настрій стрільців перед битвою як натхнений та героїчний. І хоч найчастіше ту битву згадують як героїчну загибель юнаків, це була також історія виживання попри все. Переважаючи сили російський окупантів не змогли повністю знищити українських бійців. Саме з уцілілих крутян пізніше сформувались національні еліти, отамани Холодного яру і носії української ідентичності.Частину з них було страчено вже у 30-ті, комусь вдалось втекти, а одному з них (Матвію Данилюку) навіть дожити до проголошення Незалежності.
Про потяг на Крути, паніку серед українського командуваннята перебіг битви у спогадах українського стрільця і майбутнього отамана Холодного яру Івана Шария.
-
Зима 1949 року була складною для українських повстанців: потужний тиск радянський окупантів та зростаюча зневіра серед населення. Проте ніхто не збирався занепадати духом - повстанці святкували Різдво, не відкладаючи радості на потім. Для когось воно виявилось останнім. Зате яким!
