Avsnitt
-
Примітка. Подкаст був записаний до замаху на експрезидента США Дональда Трампа.
Останніми тижнями президент США Джо Байден, його заяви, дії та здоровʼя — під особливо пильною увагою. Його й так неодноразово закликали не балотуватися знову через побоювання, що він занадто старий для цієї посади. А після невдалих дебатів дебатів ці заклики лишень стали голоснішими — зокрема всередині його ж партії. Сам Байден каже, що хіба "Господь всемогутній" може спонукати його вийти з перегонів.
Хтось каже, що 81-річному Байдену справді важливо завершити розпочаті на посаді справи, хтось — що це така собі месіанська ідея, що крім нього, перемогти Трампа не зможе ніхто. А ще — що в Байдена немає гідного наступника серед демократів. Серед тих, хто в теорії міг би його замінити, чи не найчастіше згадують віцепрезидентку Камалу Гарріс — хоча її рейтинг схвалення доволі низький.
Уся ця ситуація, та й сам факт повторного зіткнення тих самих — і далеко не юних — кандидатів у президенти, які тримаються за владу, свідчить про кризу американської демократії. І, схоже, її наслідком може стати низька явка, зокрема серед молоді, на виборах у США через чотири місяці.
Що може змінитися за цей час і які шанси, що Байден таки вибуде з президентських перегорів? У новому випуску подкасту “світ не sweet” пояснює Володимир Дубовик, директор Центру міжнародних досліджень, доцент кафедри міжнародних відносин Одеського національного університету імені Мечникова.
-
На саміті НАТО у Вільнюсі в липні 2023-го Київ отримав додаткові пакети зброї, програму тренування пілотів на винищувачах F-16, Раду Україна-НАТО і скасування плану дій щодо членства для вступу в Альянс. Однак запрошення вступити до НАТО, на яке так сподівалася Україна, безпосередньо так і не пролунало. Тепер, напередодні ювілейного саміту у Вашингтоні, таких надій в України уже немає, каже президент Зеленський. Натомість він очікує додаткових систем ППО для України, нових безпекових угод і "потужних кроків від США".
Загалом же цей саміт символічний не лише тому, що ювілейний: він останній для чинного генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга, який поступається своїм місцем премʼєр-міністру Нідерландів Марку Рютте. Столтенберг заявив, що "це буде чудовий саміт, на якому відзначать найуспішніший і найсильніший альянс в історії — НАТО". Він пообіцяв, що запрошені країни (а це не лише держави-члени НАТО) будуть не лише святкувати, але й "ухвалювати важливі рішення про те, як посилити нашу колективну оборону і стримування, і члени НАТО справді активізуються щодо оборонних видатків".
Україна на полях саміту з-поміж іншого очікує підписання нової безпекової угоди безпосередньо з Альянсом. А ще має почути про створення нової структури для координації всіх видів допомоги Україні в довгостроковій перспективі. Наскільки це важлива зміна, і чому все-таки реально відтягується головне рішення із запрошенням України стати членом Північноатлантичного Альянсу, а також які "білі лебеді" можуть допомогти Україні швидше подолати шлях до членства? Про це у новому випуску подкасту "світ не sweet" говоримо з Головою Громадської ліги "Україна - НАТО", старшим лейтенантом ЗСУ Сергієм Джерджем.
-
Saknas det avsnitt?
-
Вибори до Європарламенту виявили в угорській політиці нову зірку. Петер Мадяр – донедавна майже нікому не відомий представник влади, який перетворився на головного критика режиму Віктора Орбана. Партія "Тиса", яку він де-факто очолює, з’явилася на політичній мапі Угорщини трохи більше, як за місяць до виборів до ЄП. І вже спромоглася отримати гарний результат - вона на другому місці за кількістю здобутих мандатів після партії Обрана "Фідес".
43-річний Петер Мадяр роками був "гвинтиком" влади Віктора Орбана, а ще – екс-чоловіком Юдіт Варги – міністерки юстиції у двох урядах Орбана. На думку експертів, саме те, що він так добре розуміється на специфіці угорської державної системи, і зіграло на його користь: його критика Орбана та його кола виявилась настільки влучною, що етери з його виступами набирали мільйонні перегляди. А ще Мадяр дистанціювався від геть усіх наявних політичних сил і зробив ставку на "Тису". Дивовижно й те, що які лиш ресурси не кидала дійсна влада на дискредитацію нового кандидата, з цього нічого не вийшло.
Наступні вибори до угорського парламенту - у 2026 році, і інтрига полягає в тім, чи втримає Мадяр свою популярність і чи наростить вірний йому електорат до того часу. А ще – цікаво, якою буде його риторика щодо України: адже на відміну від проросійського Орбана Мадяр чітко називає Росію агресором і вимагає гарантій безпеки для України - та при цьому виступає проти надання Україні зброї для цього. Тож як варто ставитися до феномену Мадяра - у новому випуску подкасту "світ не sweet" говоримо з з директором Інституту центральноєвропейської стратегії Дмитром Тужанським.
-
Минулих вихідних увага світу була прикута до невеликого курорту Бюргеншток у Швейцарії, де десятки лідерів зібрались для участі в Глобальному саміті миру. Ця подія стала квінтесенцією зусиль української дипломатії, яка прагнула залучити якнайбільше країн до підтримки “формули миру” президента Зеленського.
Саміт залишив неоднозначні враження в Україні. З одного боку, майже вісім десятків держав підтримали досить-таки проукраїнську декларацію, де чітко вказано, що Росія веде війну проти України, Запорізька АЕС має перебувати під українським контролем, а цивільні полонені – бути звільнені.
З іншого ж, участь у Глобальному саміті миру стала аж далеко не такою глобальною, як на це розраховував Київ; президент США віддав перевагу партійному заходу перед швейцарським курортом; Китай, якого так активно прагнула залучити Україна, саміт проігнорував – ще й просуває власний “мирний план”.
Не менше питань викликає і Росія (через відсутність якої шкодували Туреччина й Саудівська Аравія), правитель якої Путін “прикрасив” саміт ультимативними вимогами – які фактично передбачають капітуляцію України для “мирних переговорів”.
Про передумови й результати Глобального саміту миру говорять ведучі “світ не sweet” Олег Павлюк і Оленка Куренкова, яка висвітлювала захід безпосередньо з Бюргенштока.
-
Вибори до Європейського парламенту, які тривали 6-9 червня, спонукали європейські ЗМІ заговорити про “тріумф ультраправих”. І справді, крайні праві партії покращили здобутки в багатьох країнах ЄС, в Бельгії спричинили відставку уряду, а у Франції – навіть розпуск парламенту.
До того ж, оновлення представницького органу ЄС запустило машину оновлення керівництва європейських інституцій. І це вже безпосередньо впливає на нас: адже від того, хто очолює Європейську комісію чи Європейську раду, залежить і ухвалення рішень про підтримку України та її євроінтеграцію.
Про наслідки євровиборів, а також найбільш імовірних претендентів на топпосади в ЄС подкаст “світ не sweet” говорить із редактором “Європейської правди” Сергієм Сидоренком – і не лише в аудіо, а й у відеоформаті.
-
2 червня в Мексиці відбулися вибори до парламенту й місцевих органів влади, а також голосування за нового президента. І саме останнє ще до оголошення результатів стало сенсацією: вперше за найвищу посаду в Мексиці змагались дві жінки, й уперше на чолі країни буде саме президентка.
Переможниця президентських виборів – Клаудія Шейнбаум – була науковицею, має значний управлінський досвід та обіцяє продовжувати популярні соціальні заходи свого наставника, чинного президента Андреса Мануеля Лопеса Обрадора (знаного як АМЛО).
З іншого ж боку, Шейнбаум стане на чолі Мексики, де досі орудують наркокартелі, смертельні перестрілки є сумною буденністю для багатьох мешканців, а міграційна криза на кордоні зі США лише посилюється. До того ж, за президентства АМЛО Мексика не надто дбала про зовнішню політику й фактично навернулась в ізоляціонізм.
Як сталось, що в країні з укоріненою культурою “мачизму” жінка обійняла найвищу посаду; як вона обіцяє впоратись із викликами для другої найбільшої економіки Південної Америки; і, звісно ж, на що можна сподіватись у плані мексикансько-українських відносин?
Про це у подкасті “світ не sweet” нам розповів Іван Фечко — експерт Програми дослідження Латинської Америки та Карибського басейну Ради зовнішньої політики "Українська призма".
-
22 травня Норвегія, Іспанія та Ірландія заявили, що визнають Палестинську державу. Формально це поки що не змінює статусу території. Водночас їхні заяви можуть означати тиск і на інші країни Європи, щоби вони наслідували їх у підтримці самовизначення Палестини. З 1988-го існування Палестини як держави визнали понад 140 країн з-поміж 193 держав-членів ООН. США та ЄС тим часом наголошують: питання про визнання безпосередньо повʼязане з питанням переговорів, які наблизять довгостроковий мир у регіоні. Але чи можливо це?
Мир через діалог у контексті багаторічного протистояння Ізраїлю й Палестини захід усвоїх заявах часто вкладає у формулу "дві держави для двох націй". У межах цієї ідеї і ізраїльтяни, і палестинці погодилися б мати окремі держави з власними кордонами й без будь-яких спірних територій. Але нині неочевидно, як можна утілити це рішення в життя, коли триває ізраїльська операція з повного знищення ХАМАС в Газі, законність методів якої ставлять під питання міжнародні суди, а палестинську адміністрацію Махмуда Аббаса на Західному березі річки Йордан вважають не надто ефективною.
Яке майбутнє близькосхідного конфлікту - і які точки дотику можна знайти для мирних переговорів, коли, здавалося б, жодна сторона до них не готова? Чи використає Палестина нині історичний шанс на утвердження своєї державності, і що може чекати на Ізраїль, якщо заяви міжнародного кримінального суду перетворяться на ордери на арешт проти ізраїльської верхівки? Про все це у новому випуску подкасту “світ не sweet” говоримо з Ігорем Семиволосом, директором центру Близькосхідних досліджень.
-
Після невдалої спроби минулого року керівна партія “Грузинська мрія” вирішила таки добитись ухвалення закону "Про прозорість іноземного впливу" - аналогу російського закону про “іноагентів”, як його охрестили критики. На офіційне Тбілісі тиснуть чи не всі західні партнери й вулиця – таких масових протестів у грузинській столиці не було давно. Але “Грузинська мрія”, схоже, таки добилась свого, і вже в найближчі дні закон набуде чинності.
Для багатьох коментаторів – серед яких і гість нашого сьогоднішнього подкасту, редактор “Європейської правди” Юрій Панченко – події у Тбілісі нагадали українську Революцію Гідності, яка призвела до повалення влади Януковича. Але чи справді на це ж варто очікувати у Грузії? Яка в нинішніх подіях роль Росії та чи здатні США та Європейський Союз зупинити антизахідний розворот Тбілісі? Про все це – в нинішньому випуску подкасту “світ не sweet”.
-
Ви точно чули про суд над Дональдом Трампом у Нью-Йорку. У Сполучених Штатах, де цього року обиратимуть президента, це одна з головних тем у ЗМІ. Не в останню чергу – через скандальні подробиці справи. Адже не в кожному суді свідок описує нібито секс із експрезидентом у найпікантніших подробицях.
Поза тим, суд у Нью-Йорку – насправді не про секс. І вже влітку ми, схоже, станемо свідками першого в історії США вироку колишньому президенту в кримінальній справі. Та чи вплине це якось на виборчу кампанію і шанси Трампа перемогти в листопаді 2024 року? І що там із іншими кримінальними справами, про які, здається, вже всі призабули?
Про суди над Трампом; те, наскільки вони нагадують оте саме “полювання на відьом”; і очікування від президентських виборів 2024 року говоримо в подкасті “світ не sweet” із експертом Ради зовнішньої політики “Українська призма” Олександром Краєвим.
-
Найбільша демократія світу — так небезпідставно називають Індію. У цій країні, лиш поміркуйте, мешкає кожен сьомий виборець на планеті! Тому й вибори, як не дивно, в Індії особливі: тривають майже два місяці кількома хвилями, а для того, щоб забезпечити виборче право кожного, бюлетені мандрують у найбільш важкодоступні куточки цієї країни.
Нинішні парламентські вибори в Індії — в самому розпалі. І хоча результати офіційно оголосять тільки 4 червня, все йде до того, що владу в нижній палаті парламенту утримає націоналістична Бхаратія Джаната — партія чинного прем’єра Нарендри Моді. Тим не менш, опозиція не опускає рук і перед виборчим циклом пішла на безпрецедентний крок та об’єдналась в єдиний блок, аби "скинути" Моді. До слова, називається цей блок INDIA.
Про те, як працюють вибори в найбільшій демократії світу і чому дзвінок зірки Боллівуду здатен вирішити долю голосування — в дуже цікавому епізоді "світ не sweet" розповідає Олена Борділовська, завідувачка відділу нових викликів Національного інституту стратегічних досліджень, докторка політичних наук.
-
Те, на що Україна чекала останні понад сім місяців, нарешті втілилось у життя. Палата представників США 20 квітня проголосувала за чотири законопроєкти, серед яких — довгоочікувана додаткова допомога для Києва.
Українське питання в останні місяці знову стало заручником внутрішньої американської політики. Спершу — через вимогу республіканців ухвалити максимально жорсткі заходи контролю над кордоном США та Мексики. Потім — через шантаж спікера Палати представників Майка Джонсона з боку ультраправих колег.
Тим не менш, ключове для нас голосування, хай і з прикрим запізненням, відбулось. Попереду — схвалення Сенату, але воно, схоже, не стане проблемою. Та, певна річ, це не означає, що питання допомоги для Києва опинилось поза зоною ризику.
Про причини затримки рішення в Конгресі США в подкасті "світ не sweet" розповідає Маріанна Фахурдінова — асоційована аналітикиня Центру "Нова Європа", гостьова аналітикиня СЕРА (Центр аналізу європейської політики, Вашингтон). На додачу, ми розібрались, чи міг Білий дім — навіть усупереч перешкодам на Капітолійському пагорбі — все ж надіслати Україні критично важливе озброєння.
-
За даними Центру економічної стратегії, станом на кінець січня 2024 року за кордоном через війну перебуває 4,9 млн українців. Майже половина з них уже не планує повертатися. І, звісно, це величезна проблема для України, яка вже потребує робочих рук та мізків для відбудови країни та відновлення її економіки. Рішення їхати додому – це великий і складний крок, особливо для тих, хто вже знайшов роботу на новому місці і щойно звик до нового життя у безпеці, а діти інтегрувалися у закордонні школи й садочки. Безупинні обстріли, знищений дім, потреба мобілізуватися та й корупційні скандали в рідній країні – усе це стримує українців від повернення.
На цей процес можна поглянути й з іншого, незвичного для нас боку. Частина країн готова мотивувати українців повертатися: наприклад, Британія вирішила скоротити терміни продовження тимчасового захисту для українців. Однак для низки країн відпускати українців додому теж буде непросто. Для тієї ж сусідньої Польщі українці, які працюють та сплачують податки, закривають істотну потребу трудового ринку. Водночас українці, хоча й забезпечені роботою, через, наприклад, мовний барʼєр, змушені йти на посади нижчої кваліфікації, аніж могли б в Україні. А отже, цінні кадри втрачають час та можливість реалізувати себе не вдома.
Як влада має адекватно й дієво комунікувати потребу українцям повертатися додому – і як може мотивувати їх це робити? Чому навіть якщо, уявімо, геть усі раптом приїдуть – цього все одно буде замало, аби відновлювати постраждалу від війни країну? І як уже зараз нам варто налаштувати себе на те, що згодом Україна стане ще більш мультикультурною, адже сюди зʼїдуться іноземні робітники? Про усе це говоримо з Ольгою Токарюк, дослідницею українського форуму в Chatham House у Лондоні, яка зараз вивчає залучення українців за кордоном у часи великої війни.
-
У квітні НАТО відзначає 75 років від заснування - власне, від моменту підписання Північноатлантичного договору. І десять з них Альянс очолює норвежець Йенс Столтенберг. На його перебування на посаді припали важкі роки російської агресії проти України, а нині й загроза прямої конфронтації РФ та Альянсу. Водночас за цей час НАТО змінювалося, зміцнювалося та розширювалося. Так, відзначення ювілейної дати відбулося буквально за кілька тижнів після офіційного прийняття до Альянсу Швеції.
Генеральний секретар НАТО - людина, від якої залежить не стільки ухвалення рішень (адже більшість питань вирішується саме країнами-членами), а координація зусиль та пошук порозуміння. Однією з головних переваг Столтенберга, наприклад, називали те, що йому вдавалося знаходити спільну мову з Дональдом Трампом - ексцентричним екс президентом США, який неодноразово різко критикував альянс, а нині знову може повернутися у президентське крісло. Столтенберг був ефективним на своїй посаді: його термін на чолі Альянсу продовжували чотири рази, а пошук наступника виявився доволі непростою справою.
Спершу лунало дві пріоритетні вимоги до нового Генерального секретаря НАТО. По-перше, це має бути жінка - адже жодна поки не очолювала альянс за всі роки його існування. По-друге, це мала бути представниця східноєвропейської країни - щоби підкреслити, що східний фланг НАТО теж перебуває у фокусі уваги. Однак кандидат, якого зараз називають найімовірнішим наступником Столтенберга, не потрапляє у жодну з цих категорій. Чому тоді у премʼєр-міністра Нідерландів Марка Рютте як потенційного нового генсека така велика підтримка?
Про це, а також про те, які наслідки матиме це призначення для України, її підтримки у війні та відносин з Альянсом, говоримо з Ганною Шелест — директоркою програми безпекових студій та глобального залучення Ради зовнішньої політики "Українська призма". А якщо вам також було цікаво, чому з боротьби за крісло очільника альянсу "вилетіли" найбільш антиросійські кандидати, у цьому випуску "світ не sweet" знайдете відповідь і на це питання.
-
Майже рік у Польщі не вщухають протести фермерів. З одного боку - це загальноєвропейський “тренд” заперечення курсу “зеленої трансформації”, започаткованого Брюсселем, з остраху втрати наявні блага. З іншого ж - частково гнів спрямований і на Україну. Коли уряд "Права і справедливості" запровадив одностороннє ембарго на українську агропродукцію, а потім продовжив його всупереч рішенню Єврокомісії, польські фермери й перевізники узялися блокувати пункти пропуску на кордоні з Україною.
Здається, в останні місяці напруга й емоції сягнули піку: почастішали епізоди із навмисним розсипанням зерна, на протестах помітили проросійські гасла. Зміна влади в Польщі не принесла бажаної деескалації: уряд премʼєра Дональда Туска подумує про розширення обмежень. Водночас усе ж почався діалог з українською стороною. За підсумками шестигодинних міжурядових переговорів між українськими й польськими переговорами у Варшаві премʼєри Туск та Шмигаль зазначили, що “наблизилися до угоди”. Але чи зупинить вона протести миттєво і чи не принесе Україні нові збитки?
А ще - як питання проблем польських фермерів фігуруватиме на порядку денному найближчих виборчих циклів? Адже попереду на Польщу чекають місцеві вибори, вибори до Європарламенту, а у 2025-му - й президентські. Чи не стане через це Україна надто токсичним питанням (спойлер: навряд чи, адже опитування свідчать, що нині три чверті поляків підтимують надання Україні гуманітарної допомоги, а більше половини - військової). І чому самих лише міжурядових домовленостей буде недостатньо, щоби залагодити усі ці труднощі в комунікації?
Про це у новому випуску подкасту “світ не sweet” говоримо з з Оленою Бабаковою — журналісткою, дослідницею міграції, викладачкою Університету Вістула у Варшаві.
-
Є на світі одна родина, за життям якої спостерігає, без перебільшення, весь світ. Про неї пишуть численні книги, знімають фільми й серіали, причому не завжди позитивні. І попри це, ця родина — а йдеться, звісно ж, про королівську родину Великої Британії — досі є таким собі непорушним символом, без якого цю країну годі й уявити.
Найбільше випробування британській монаршій сім’ї випало після смерті незмінної десятиліттями королеви Єлизавети ІІ. Але й без того викликів не бракує: від скандального принца Ендрю та демаршу Гаррі й Меган до низки викривальних фільмів, серіалів і журналістських розслідувань. Серед останніх ударів — рак, виявлений у короля Чарльза ІІІ та принцеси Кейт, однієї з найпопулярніших членкинь сім’ї.
Але як попри все це королівська родина в Британії — хай як банально це звучить — досі існує? І ще й їй вдається обертати на свою користь негатив у ЗМІ (і якщо так, то як)? Про це, а також про останні виклики, перед якими постала британська монархія, ми в подкасті “світ не sweet” поговорили з Єгором Брайляном — кандидатом історичних наук, членом Королівського історичного товариства (Лондон), аналітиком Центру досліджень "Детектора медіа".
-
Ставлення України до Німеччини з початку повномасштабного вторгнення для України нагадує "американські гірки". Спершу — крайній скептицизм і навіть відверте висміювання (ви точно пам’ятаєте меми про "Нікчемчину"). Потім усе змінилось на краще, навіть відверте захоплення німецьким канцлером Олафом Шольцом.
Але нині, коли той-таки Шольц блокує надання Україні крилатих ракет Taurus — до того ж, під украй сумнівними приводами, — популярність ФРН поміж українців знову падає. І це — цілком виправдано, говорить очільник European Resilience Initiative Center Сергій Сумлєнний.
Із експертом, якого слухачі подкасту "світ не sweet" уже можуть пам’ятати (минулого року ми говорили про те, чому Німеччина не постачає Україні танки Leopard), ми спробували розібратись: що рухає політикою Берліна щодо нинішньої війни? Чому Шольц насправді так проти Taurus (і чи може це змінитись)? І чи несуть загрозу для нас ультраправі та ультраліві політичні сили, що в Німеччині набувають популярності?
-
Здається, вникати у російські внутрішньополітичні процеси великого сенсу немає: там усе стабільно. Путін при владі до кінця його днів, реальна опозиція в країні знищена, і "спецоперація" надовго. Однак президентські вибори в Росії, призначені на 15-17 березня - все ж таки привід ближче поглянути на російську (очевидно, поки безальтернативну) реальність. Насамперед тому, що "вибори Путіна" – а ми точно знаємо, що переможе він – проводяться і на окупованих територіях України всупереч нормам міжнародного права.
До того, як Путін вів свою передвиборчу агітацію, взагалі залишається багато питань. Чому він спершу зробив ставку на мілітаристську риторику, а останнім часом раптово переключився на "соціалку" (особливо взяв курс на збільшення народжуваності)? Навіщо допустив у передвиборчі перегони, хай і дуже ненадовго, "позасистемного" Бориса Надєждіна? Чи повʼязана якось із виборами смерть опозиціонера Олексія Навального? Ну і власне, навіщо в принципі Путіну проводити вибори, якщо і так ясно, як вони закінчаться і, здавалося б, його владі нічого не загрожує.
Про те, чого чекати Україні від "виборів" у державі-агресорці, як вони можуть позначитися і на полі бою, а також Росію майбутнього, де вже не буде Путіна, однак навряд чи буде і єдність російської опозиції - говоримо у новому випуску подкасту "світ не sweet" з експертом програми російських і білоруських студій аналітичного центру "Українська призма" Антоном Оксентюком.
-
Останні кілька місяців в Україні активно стежать за внутрішньополітичними перипетіями у Сполучених Штатах. Адже найбільший донор військової допомоги Києву весь цей час не може ухвалити рішення, яке б розблокувало подальше постачання зброї.
І це — не єдине, що викликає занепокоєння в Україні. Адже наприкінці року американці обиратимуть нового президента, й повернення до Білого дому Дональда Трампа — який обіцяв “завершити війну за 24 години” — вже видається досить імовірним.
У цьому випуску подкасту “світ не sweet” ми поговорили з Альоною Гетьманчук — директоркою Центру “Нова Європа”, відомою американісткою — про те, чому Штати останнім часом так лихоманить, у чому полягає ключова помилка адміністрації Джо Байдена щодо війни в Україні. І бонусом — про те саме інтерв’ю Путіна Такеру Карлсону.
-
Якщо ви чули новини з Міжнародного суду ООН за останні тижні, то швидше за все у вас могло виникнути багато запитань. Наприклад, до кінця так і не зрозуміло: то Росію покарають, чи ні? Вимоги України задовольнили меншою мірою, тож це - провал? І що з репараціями? Звісно, простих відповідей тут немає, але рішення, які ми почули в Гаазі без перебільшення є історичними.
Нещодавно Міжнародний Суд ООН оголосив рішення у двох окремих справах, які Україна ініціювала проти Російської Федерації. Так у висновку від 31 січня суд постановив, що Росія порушила Міжнародну конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. А 2 лютого - що Росія справді Росія могла спотворити поняття геноциду і зловживати Міжнародною конвенцією про його запобігання геноциду (але це лише стадія юрисдикції і суд ще буде зважувати тут усі докази).
Справді, більшість вимог України суд відкинув, і репарацій за порушення щонайменше двох конвенцій Україна уже може не сподіватися. Однак багато в чому українська команда змогла домогтися юридичного прецеденту. Наприклад, так звана “Велика справа”, яку МС ООН за поданням України розглядав з 2017 року - це перша справа, в якій цей суд розглядав порушення за Міжнародною конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму по суті. Крім того - це найперша справа з моменту заснування МС ООН, в якій Російська Федерація визнана порушницею міжнародного права. І так, це перша міжнародна судова інституція, яка визнала це офіційно.
Загалом до роботи Міжнародного Суду ООН, який може карати країни, а не окремих осіб, як, скажімо, Міжнародний кримінальний суд, є чимало питань. Відповіді на них ми шукаємо у цьому подкасті з Антоном Кориневичем, послом з особливих доручень МЗС України. А оскільки наш гість є й агентом України в Міжнародному Суді ООН - це наша ексклюзивна можливість зазирнути за лаштунки нещодавніх судових рішень у Гаазі.
-
Румунія - це той сусід України, про якого легко забути, пригадуючи усі перипетії у відносинах з найближчими партнерами по ЄС. Усе тому, що між Києвом та Бухарестом історично не виникало значних суперечок, які б розварили їх на роки, а труднощі на зразок ролі неіснуючої “молдовської мови” в Україні та прав румунської меншини, вдалося владнати доволі швидко та мирно. А вже з початком повномасштабного вторгнення історично антиросійська Румунія стала надійним союзником для нас, підтримавши Україну збройно - хоча й не розголошуючи обсяги та найменування наданої допомоги.
Також Румунія тренує українських військових, зокрема у листопаді минулого року за 100 км від Бухареста зʼявився навчальний центр для українських пілотів, аби вони опанували винищувачі F-16. А ще з цієї ситуації країна має і власний зиск: наприклад, підтримує вступ України до НАТО, бо тоді перестане бути його мало захищеним “східним флангом”. Крім того, румуни виграли і від транзиту українського зерна своєю територією, бо це стало поштовхом для розширення власних транспортних потужностей.
Цьогоріч в Румунії вибори - одразу на кількох рівнях, і чинний президент Клаус Йоганніс, який запамʼятається своєю стійкою підтримкою України, піде у відставку. Хороша новина в тім, що усі ключові політичні сили в Румунії єдині щодо основоположних питань, зокрема безпекових, тож здається, Україні тут нема про що турбуватися. Однак, чи варто Києву закривати очі на доволі радикальні заяви румунських ультраправих про анексію Буковини? І чи вдасться “руці Кремля” все ж протягнути своїх адептів у новий румунський парламент?
Про це, а також подробиці українсько-румунської співпраці, та коріння антиросійської поцизії Бухареста, говоримо у новому випуску подкасту "світ не sweet" із Маріанною Присяжнюк, журналісткою проєкту StopFake та видання "Главком”.
- Visa fler
