Avsnitt
-
27 вересня 2023 року у Бахчисараї в віці 49 років помер Олекса Гайворонський - історик, який присвятив себе вивченню та популяризації Криму. Він одним із перших в Україні підняв питання деколонізаційного погляду на півострів та долю його корінного народу - кримських татар.
У випуску про Олексу Гайворонського говорять ті, хто спілкувався та співпрацював з ним. І це - розмова більше ніж про виняткову особистість. Вона про виклики та тенденції розвитку нашого суспільства, ідентитет, пам’ять, дипломатію.
Еміне Джапарова, перша заступниця Міністра закордонних справ України: "Він перший, від кого багато хто в Криму почули привітання "Слава Україні! Героям слава!" ще в 1991 році. Його спадком, науковим і творчим, можна пишатися не лише представникам кримськотатарського народу. Це частина нашого спільного загальнодержавного культурного надбання. Олекса Гайворонський — це кримський українець. Кримськотатарський народ буде йому вдячний за його праці, за його натхнення і відкриття".
Алім Алієв, заступник генерального директора Українського інституту: "Олекса Гайворонський - людина, яка закохувала інших у Крим".
Юрій Нікітін, художник: "Робота разом із Гайворонським над галереєю портретів кримських ханів - один із найважливіших та найцікавіших проєктів в моїй мистецькій практиці. Це був захоплюючий виклик і велика відповідальність. Нам було важливо не допустити псевдоісторичної фантазії, голівудського орієнталізму". Тексти Олекси Гайворонського з історії Криму є на сайті Радіо "Свобода".
-
28 художників з 10-ти країн об’єднав проєкт МОТ, який вже побачили мешканці Києва, Дніпра, Луцька та Львова. Його демонстрація планується тепер у Європі, є можливість і 3D-туру. Пересувна експозиція розташована в архітектурній конструкції з контейнерів-модулів, серед учасників виставки - Томас Гіршгорн, Субодх Гупта, Жанна Кадирова, Марія Куліковська, Роман Мінін, Ліонель Сабатте, Zevs, WAONE.
З одним із ініціаторів та організаторів МОТ, головним редактором DTF Magazine Володимиром Волощуком, комунікаційною менеджеркою проєктів Don’t Take Fake Юлією Сосновською та культурним критиком, виконавчим директором "Української правди" Андрієм Боборикіним говоримо про те, як змінилося наше сприйняття мистецтва після масованої російської агресії, про нові сенси, які надає контекст війни творам, створеним до неї, про зміну акцентів в диспозиції мистецтво vs дизайн та спорі авангарду із кітчем.
Згадуємо проєкт французького художника JR "Валерія", присвячений переміщеним особам в Україні, що мали тікати від окупації, особливості виставки МОТ у Луцьку, як приклад вдалої відповіді на культурні запити молоді в регіонах. Торкаємося теми руїн та їхньої романтизації в європейському мистецтві, трагедії Боснії і Герцеговини в час югославських війн і того, як її досвід посприяв міжнародній допомозі України сьогодні, стійкості українських креативних індустрій, можливостей мистецтва акумулювати кошти для допомоги суспільству. Пояснюємо, як працює програма МОТ та ГО "Алгоритм дій" з підтримки мистецьких установ, які постраждали від російської агресії та як можна взяти у ній участь.
Один із важливих меседжів "Модулю тимчасовості" - солідарність у боротьбі за права та свободи людини. "Те, що в Ірані немає демократії, призводить до того, що іранські дрони летять на мою країну", - наголошує Володимир Волощук.
-
Saknas det avsnitt?
-
У Києві в просторі Співочого поля відкрито Музей українського грамзапису (https://www.facebook.com/Museum.Of.Ukrainian.Recording). Його ініціаторами виступили Іван Москаленко (DJ Derbastler) та директор Київського міського центру культурологічних досліджень та народної творчості Федір Баландін. З ними та з колекціонером, співвласником вінілового корнеру Vinyl Rat Сергієм Тхоржевським говоримо про насичені явищами, красою та випробуваннями сто років фіксації української музики на платівках.
В якій країні вийшов перший грамзапис української музики? Яка українська музична платівка є найпопулярнішою? Коли і де в Києві, як столиці вже незалежної держави, прозвучав перший електронний ремікс пісні “Червона калина”? Чим патефон відрізняється від грамофона, а платівки для них від вінілових? Платівки якого з українських грамофонних заводів є сьогодні найбільш рідкісними? Чому записи української музики видавались в Ташкенті?
Відповідаючи на ці питання, розмірковуємо також про українську пісню, як потугу м’якої сили, про вимушену увагу до неї радянської влади та намагання її інструменталізувати, про діаспорійські піратські видання записів українських виконавців з СРСР. Згадуємо архітектурно-акустичні експерименти Флоріана Юр'єва, процес формування української електронної музичної сцени, вітчизняний джаз, музичну програму американського журналіста Романа Шведа на радіо “Культура”, дослідження києвознавця Михайла Кальницького, міжнародну роботу лідера нью-йоркського гурту Gogol Bordello Євгена Ґудзя з адвокації та підтримки України з самого початку російської агресії 2014 року.
-
“Нерозказана історія українського виноробства” - нова книга видавництва Ukraїner у співпраці з із винним експертом, засновником фестивалю Brave Wine Сергієм Клімовим. Він, та продюсерка експедицій українськими виноробнями Христина Кулаківська розповідають про вітчизняні регіональні особливості одного з найстаріших напрямків людського господарства напередодні та в час повномасштабного російського вторгнення.
Що таке “натуральні вина”? Чи існує порошкове вино? Куди та чому з наших магазинів поділося вино з традиційного сорту “Ізабелла”? Чому наші винороби можуть повчитися у колег із Молдови? Які найстаріші сорти винограду існують донині і які спеціалітети пропонують українські виновиробники?
Крім відповідей на ці питання говоримо про географію винарства від Закарпаття до Ізюму, про античну винну культуру на Кримі, про виноробство українських козаків, про реалії галузі в ситуації війни та бомбардувань, про світове перевиробництво вина та нюанси ціноутворення на винопродукцію, про традицію солодких вин та інші радянські практики й згубні звички, долати які доводиться до сьогодні.
Згадуємо доктора Костянтина Франка, німця з України, який зробив виноробчу революцію в США, та нашого колегу по “Українській правді” Павла Шеремета - ініціатора першого виноробного форуму в Україні, що став платформою для спілкування влади та виробників вина.
-
Спецпроєктом 107-ї Nika Art Exhibition в Національному центрі мистецтв Токіо стала фотовиставка української художниці Вєри Бланш “Молитва за мир”. Японські куратори обрали роботи, зняті мисткинею в перший рік повномасштабного російського вторгнення в українських містах, в тому числі звільнених від окупації, та поблизу лінії фронту. Вітаючи міжнародну хвилю уваги до представників та явищ нашого мистецтва, Вєра Бланш наголошує:
“Українську культуру в світі відкривають перемоги та звитяга українських військових”.
До 24 лютого 2022 року Вєра Бланш займалася модною та мистецькою фотографією, співпрацювала з глянцевими часописами, виставлялась в художніх галереях. Російська навала перетворила її на хроністку війни, залишивши чутливою до краси та людяності. Про цю метаморфозу УП писала в березні 2022-го (https://life.pravda.com.ua/culture/2022/03/31/248044/ ). В Японії художниця також співпрацює з майстрами традиційної кераміки, створила в колаборації з ними проєкт “Козаченько”, присвятивши його традиції українського воїнства. Серед портретів гетьманів та козацьких старшин вона зобразила також героя нинішньої визвольної війни Романа Ратушного зі згоди його матері Світлани Поваляєвої.
Констатуючи велику солідарність, яку проявляють до України офіційні кола та прості громадяни Японії, третій секретар Посольства України в Японії Інна Ільїна зауважує: “Попри більше ніж вісім тисяч кілометрів відстані між нашими країнами у нас, на жаль, один спільний сусід”. Говоримо про паралелі російського нападу на Україну з Російсько-Японською війною, що закінчилася ганебним програшем росіян, про посилення жорсткості японської риторики відносно Північних територій - групи островів Курильського архіпелагу, окупованої СРСР після Другої світової. Окрема тема - особливий статус в Японії для українців, постраждалих від війни. Вони називаються не біженцями, а евакуйованими, і для їх прийняття в країні розробили спеціальну законодавчу базу.
Торкаємося теми жорстокості у мистецтві та різниці в її сприйнятті в європейській та японській культурах, японських гастролей Національного ансамблю танцю ім. Павла Вірського та інших культурних ініціатив, котрі ініціює та підтримує Посольство України, зміни суспільних настроїв у Японії стосовно конституційного принципу пацифізму, як основи державної політики, у світлі демонстрації військово-політичної осі Москва - Пхеньян.
-
“Правдива історія є не лише плодом наукових досліджень, вона є частиною національної безпеки в сучасному світі”, - впевнений Павло Гай-Нижник, доктор історичних наук, президент Української академії геополітики та геостратегії. “Щоб знати історію України треба читати “Таємну історію монголів”, - додає він, як автор передмови до першого українського перекладу цієї історично-літературної пам’ятки, яка вийшла у видавництві “Саміт-книга”.
Політолог і письменник До Тайж Цогтсайхан працював над дослідженням та перекладом “Таємної історії монголів” українською 10 років. “Були часи, коли монголами називали себе люди від Японського моря до Адріатичного”, - говорить він. Пам’ятка змінює сприйняття імперії Чингісхана, її взаємодії з тогочасними державами та народами, зокрема Київською Руссю, та підважує російську імперську концепцію “татаро-монгольського іга”, через що в радянські часи вона була довго заборонена для дослідження.
Говоримо про феномен об’єднання більш ніж 70-ти кочових народів під парасольковою назвою монголів, про Ясу Чингісхана - революційне для свого часу зведення законів, яке створило єдині правила гри на величезному економічному просторі, впроваджуючи повагу до всіх релігій, народів, мов і культур та побудувавши безпечні торгові шляхи, єдиний митний збір, систему гостинних дворів й іншу інфраструктуру для купців на всій території Монгольської імперії.
Торкаємося проблеми спрощення трактування історії в сучасному світі та монополізації російською пропагандою погляду міжнародної історичної науки на цілі регіони. Розмірковуємо про те, чому Московію не можна розглядати як нащадка Золотої Орди.
“Сучасний світ сформувався під час Монгольської імперії”, - стверджує До Тайж Цогтсайхан. І зауважує: “Більшість монголів вважають українців своїми. Ми думаємо, що українські козаки - справжні нащадки монголів та їхніх традицій”.
-
Чи знаєте ви, в якому році модель української дизайнерки з’явилася на обкладинці Vogue? У 1925-му і це була сукня від Соні Делоне. Експерт національної премії Best Fashion Awards, автор модного телеграм-каналу “Жирним Шрифтом” (https://t.me/GiHi1 ), в минулому - редактор українських редакцій ELLE та Harper’s Bazaar Роман Тимофєєв розповідає про цю велику киянку одеситку, попередницю мультидизайну, винахідницю концепту колаборації, зокрема з автопромом, та про сто років присутності українців у світовій моді.
Говоримо про херсонця Володимира Баранова-Россіне, винахідника плямистого камуфляжу, про миколаївця, учня Георгія Нарбута і реформатора журнального дизайну Мехмеда Фемі Ага, гуру холдингу Conde Nast, котрого називали “богом арт-директорів”, про ювелірів Йосипа Маршака, якому програв конкуренцію в Києві Карл Фаберже, та Айдера Асанова, котрий відродив традицію кримськотатарської філіграні, повернувшись із депортації в рідний Бахчисарай.
“Канон української краси дуже цінували в Голівуді в усі часи”, - наголошує Роман Тимофєєв. Одна з фавориток його досліджень - харків’янка Варвара Кринська, яка першою в історії отримала “Оскара” в номінації “художник по костюмах” та створила сучасну балетну пачку.
Зірковим десантом української моди у сучасному світі гість “Культури всього” називає Світлану Бевзу, Руслана Багінського, Ксенію Шнайдер, Івана Фролова та бренд Gunia.
Окрема родзинка розмови - авантюрна та драматична історія паризької моделі з Республіканського будинку моделей міністерства побуту в Києві Звет Ле Юр (Світлани Кобець), ім’я Звет котрій дав на початку 1980-х легендарний Валентіно. Про манто з чорнобурок, яке пошили для її від’їзду до Франції київські дизайнерки, переживання Світлани за близьких через Чорнобильську катастрофу, спричинену цим фатальну подорож манекенниці назад в СРСР та реакцію на це КДБ.
В оформлені випуску використано фотографію Звет Ле Юр з показу на Тижні моди в Парижі 1980-х.
-
Законопроєкт про легалізацію в Україні медичного канабісу актуалізував суспільну цікавість до конопель. На наших землях вони використовувалась з прадавніх часів в сільському господарстві та виробництві. Вважається, що саме грецьке слово "канабіс" походить від скіфської мови, а отже - з українських степів.
Крім медичного та рекреаційного існують сорти канабісу, повністю позбавлені психоактивних речовин. Чимало розробок таких промислових конопель має Інститут луб’яних культур Національної Академії аграрних наук України. Десять років тому Оксана Дево розпочала працювати з промисловими коноплями. Її компанія крім України представлена нині в Європі, зокрема в Нідерландах. Коментуючи зміни у сприйнятті домашнього текстилю та одягу з конопляних тканин, пані Дево іронізує: "Зараз, принаймні, на виставках у нас уже не питають, чи можна скурити нашу ковдру або панчоху".
Серед ноу-хау компанії - конопляне хутро, як екологічна відповідь на відмову від хутра натурального та його синтетичних замінників. З Оксаною Дево згадуємо українські та світові традиції використання технічних конопель, столітні конопляні плантації в Україні, глобальне витіснення цієї культури через лобізм бавовняного виробництва, торкаємося тенденції декриміналізації медичного та рекреаційного канабісу в світі, впливу цього процесу на суспільство та економіки, обговорюємо досвід використання конопляних матеріалів в дизайні та моді. Говоримо про сприйняття марихуани в Нідерландах, про дослідження киргизстанського нарколога Женішбека Назаралієва, про біомімікрію, про те, хто ще носить тваринне хутро у Берліні, про магазини продукції з канабісу в США та, хоч це може здатися дивним, про скунсів.
-
Кому потрібне висвітлення культури в Україні сьогодні, коли громадяни зосереджені на новинах з фронту, питаннях виживання та посильної допомоги ЗСУ й тим, хто постраждав від агресії? Які завдання ставлять перед собою ті, хто обрав в такі часи працювати саме з культурною тематикою?
З шеф-редакторкою сайту “Суспільне. Культура” Катериною Яковленко та редакторкою відділу культури видання "Лівий берег" Ксенією Білаш говоримо про те, чому попри війну в українських інтернет-виданнях увага до культури не лише не зменшилася, але й набула нової сили та концентрації. Цей феномен фіксує появу нового покоління і нових тенденцій в українській журналістиці, розгортання інтересу наших співвітчизників до самих себе, який загроза знищення посилює та поглиблює.
Торкаємося питання конкуренції ресурсів у висвітленні культури, адвокації цієї тематики в суспільстві, переходу від реактивної до проактивної позиції представників культурної спільноти у взаємодії з державою, владою, громадською думкою.
Що нам дає антиколоніальна оптика всередині України та в культурній дипломатії? Що таке культурна суб’єктність та якими є шляхи до неї поневолених, малих народів? Чому важливим є надавати голос тим, кого менше чути? Криза довіри до змі торкається самих масмедій чи експертів, до котрих вони апелюють? І чи можливе в актуальному контексті культурних редакційних політик інтерв’ю зі співачкою Лободою?
Розмірковуємо про це, а також про переформатування спільнот і нове відчуття єдності, про мистецькі проєкти молоді, про порятунок культурних цінностей та героїзм наших музейників, про найважливіші події в кіно, поп-музиці, сучасному мистецтві. Про пошук однодумців у подоланні російського культурного імперіалізму та співпрацю із ними.
-
Кінофільм “Вересень” нарешті, після десятиліття з початку його зйомок, вийшов в український прокат. З Миколою Вереснем, що зіграв головного персонажа в насиченій чорним гумором, політичними передбаченнями та теологічними алюзіями постмодерністській стрічці, говоримо про його артистичний досвід в театрі та кіно. Про співпрацю з письменником та художником Лесем Подерв’янським, режисером Андрієм Крітенком, кінорежисером Жорою Фоміним. Про культуртрегерську діяльність Наталі Соболевої в кінотеатрі “Кінопанорама” та Кіноспільноті Будинку кіно, про галериста Анатолія Димчука як продюсера.
Порівнюємо Миколу Вересня і Алена Делона, торкаємося теми арт-хаусу й порно, індивідуальної космогонії та особистого переживання мортального. Розмірковуємо над тим, чому Микола Гоголь і Антон Чехов саме українські письменники, про Володимира Леніна як батька всіх тоталітарних диктатур ХХ століття та про брехню німецького генштабу часів Першої світової, як одну з причин приходу до влади Адольфа Гітлера.
“В першій половині 90-х ніхто уявити не міг, що буде з Росією”, - згадує Микола Вересень. Він ділиться своїм баченням гальмування українського контрнаступу, теорією народження культури на кордоні, історією переїзду до Львова, де нині працює. Наполягає, що в журналістиці епітети й перебільшення мають бути табу і доводить, чому росіяни ніколи не будуть бомбити Запорізьку АЕС.
В колажі використано кадр із фільму “Вересень” з Лесем Подерв’янським, наданий компанією “Артхаус Трафік”.
-
Дискусії, що розгорнулись в українському суспільстві навколо фінансування будівництва другої черги Національного музею Голодомору-геноциду викрили проблему нерозуміння чималою кількістю наших співгромадян того, чим взагалі є музей сьогодні, які його завдання, яким чином та що у ньому фінансується. “Багато людей будь-яке зібрання старого хламу вважають за музей”, - говорить виконувачка обов’язків директорки Музею Голодомору Леся Гасиджак. В подкасті “Культура всього” вона розбирає існуючі стереотипи стосовно музейної практики та роз’яснює функції музею, як організації на службі суспільства.
Самий факт громадської активності в обговоренні музею пані Гасиджак вважає свідоцтвом того, що українське суспільство здорове. Вона розповідає про роботу фондів з підтримки музеїв, працю поза межами музейного простору, наукові дослідження, книговидавництво, взаємодію з мистецькими практиками та участь в культурній дипломатії. Про важливість сувенірної продукції для фінансової підтримки музеїв та делікатність цієї теми стосовно Музею Голодомору. Про мартиролог Голодомору - документально підтверджену збірку історій його жертв, який містить більше 805-ти тисяч імен і постійно доповнюється.
Торкаємося теми демографічного дослідження кількості жертв Голодомору, оголошеного 2021 року тодішньою директоркою музею Олесею Стасюк (https://life.pravda.com.ua/culture/2023/07/22/255515/ ), котре викликало критику наукової спільноти. Обговорюємо архітектурне рішення другої черги меморіалу, його фінансування та те, чому кошти на будівництво знаходяться поза впливом та розпорядженням дирекції музею. Згадуємо внесок у вивчення Голодомору та міжнародне просвітництво щодо нього Джеймса Мейса, який запропонував щорічну акцію “Запали свічку”, та фундатора досліджень геноциду Рафаеля Лемкіна, діяльність президента Віктора Ющенка та його дружини Катерини у підтримці музею.
В оформленні випуску використано візуалізацію архітектурного проєкту Меморіалу Голодомору.
-
Сергій Святченко був співзасновником першого в Україні приватного центру сучасного мистецтва “Совіарт” (1987 р.), ініціатором міжнародних виставок, де прозвучали імена Олега Тістола, Олександра Гнилицького, Павла Макова, Олега Голосія та інших знакових вітчизняних художників. З 1990 р. він живе та працює в Данії, в місті Віборг. Захистив дисертацію “Засоби візуальної інформації в архітектурі”, підходи якої реалізує у співпраці з провідними данськими архітекторами. З березня 2022 року допомагає Україні через волонтерську спільноту Front - Art (https://www.facebook.com/standwithukraineart/ ). Його молодший син Ерік Святченко, капітан ФК “Мідтьюлланн”, серед футбольних гравців та фанатів зібрав для України мільйон данських крон. Старший син, соціолог Філіпп Святченко, їздить по Данії з лекціями про становище України.
У взаємодії з українськими фотографками та фотографами Сергій Святченко створив два проєкти, присвячені долям українських переселенців та міст, що зазнали руйнувань від російської військової агресії. Роботи з цих циклів будуть представлені на виставці молодого куратора Олега Василенка “Український колаж”, що 11 серпня відкривається в Національному музеї “Київська картинна галерея”. Там також демонструватимуться колажі Олександра Ройтбурда, Юрія Іллєнка, Іллі та Саші Чичкан, Ігоря Гусєва, Павли Нікітіної, Поліни Веллер та інших авторів й авторок різних поколінь.
Говоримо з Сергієм Святченком про колаж, як філософську систему, що поєднує елементи та стратегії нашого життя, про взаємодію колажу з урбанізмом, створення дансько-українського центру архітектури та мистецтва і залучення данських спеціалістів до відродження українських міст. Про мистецьке життя Києва 1980-х, українські виставки у містах-побратимах, вернісажі просто неба на Андріївському узвозі, рідний для Святченка Харків та його архітектурний конструктивізм. Про велику підтримку Данією України в ситуації гарячої фази війни та про належність української державницької традиції Київської Русі до народженої в Данії цивілізації вікінгів.
Колаж для оформлення цього випуску "Культури всього" особисто зробив Сергій Святченко.
Розмова відбувалася російською мовою.
-
Виставу “Тренди твіттера” в київському Національному академічному драматичному театрі ім. Лесі Українки можна назвати новаторською. Але не в сенсі авангардових чи концептуальних експериментів та мультимедійних рішень. Це поєднання досвідів цифрової епохи - мемів, швидкої зміни інформаційних повідомлень, переключення уваги, дискусій, що можуть перерости у срачі, а можуть несподівано вивести на емпатію та розуміння права людей бути різними.
Це маніфестація світобачення українських міленіалів, життєрадісна й творча налаштованість яких на побудову майбутнього перервана дикунством російської агресії. Це зліпок емоційних станів, прищеплення театральному дійству ритму й прийомів стендапу та електронних масмедій, контрпропаганда, запакована в ентертеймент.
Зі Славою Юшковим, автором сценарію та режисером “Трендів твіттера”, та Марією Агапітовою, акторкою київського театру драми ім. Лесі Українки, говоримо про стрімкий шлях від ідеї до постановки вистави, про реалії театру в часи повітряних тривог, про суміщення розваги із соціальними дискусіями, просвітницькими та екзистенційними наративами. Про театральну школу Михайла Резніковича, українізацію головної російськомовної театральної сцени столиці, метамодерн, Михайла Булгакова, Віктора Цоя та про те, чому в російському суспільстві перманентно “ждут перемен”, котрі ніколи не настають.
-
Сьогоднішня війна на українській землі розпочалася після 69-ти років від Другої світової. Знову українці різних національностей проливають кров у протистоянні з агресором, що становить загрозу для цілого світу. Гасло “Ніколи знову!” не спрацювало, але маємо пам’ятати, що Україна - серед переможиць нацизму та засновниць ООН. Тоді була побудована система світової безпеки, котру 2014 року зневажила російська влада. Наша боротьба та перемога дають нам важелі для участі в переформатуванні засад міждержавних відносин в новому тисячолітті.
З Романом Кабачієм, старшим науковим співробітником Національного музею історії України у Другій світовій війні та Максимом Бутченком, письменником, журналістом, автором книги “Червоний квадрат” про депортованих причорноморських німців, говоримо про долі народів України, що в минулому столітті опинились між двома тоталітарними режимами, про важливість повернення історичної пам’яті через деколонізацію топонімів, про паралелі між російськими та нацистськими окупаційними практиками.
Торкаємося питань комеморації Другої світової в контексті століття боротьби України за незалежність, потреби розширення поняття корінних народів, різниці між глорифікацією радянських військових керівників та простих загиблих воїнів, згадуємо злочини червоноармійських генералів та маршалів проти власних співгромадян.
-
Наймасштабніша ракетна атака на цивільну інфраструктуру столиці Галичини з часу ескалації російської війни проти України та молебень у 500-й день цієї війни за участю президента України й повернених на батьківшину представників полку “Азов” привернули увагу до Львова всієї країни та світу. Про те, як живе легендарне місто в ці трагічні часи, “Культура всього” говорить з людиною, що знаходиться в центрі львівських подій, але не є офіційною представницею влади - дружиною міського голови міста Андрія Садового Катериною Кіт-Садовою.
Згадуємо, як Львів приймав біженців зі Сходу України, кількість яких у місті в певні дні досягала п’яти мільйонів людей, а також - роботу місцевих мистецьких інституцій, їхню профільну та гуманітарну діяльності, зокрема - Львівського муніципального мистецького центру, музею “Територія терору”, Львівської національної картинної галереї ім. Бориса Возницького. Торкаємось проєктів митців Володимира Буднікова і Влади Ралко, художника-анархіста Давида Чичкана, “Перший львівський квір” Яна Бачинського.
“Якби була моя воля, я б всіх чиновників зобов’язувала отримувати мистецьку освіту”, - зауважує Катерина Кіт-Садова, мистецтвознавиця за освітою. Вона впевнена, що мистецтво дає можливість ширшого бачення світу, розуміння кожної людини з її особливостями. Що не заважає релігійності та відчуттю присутності Бога навіть в найтяжчих життєвих ситуаціях. Перша леді Львова розповідає про власну кризу у сприйнятті Бога через церкву, свою духівницю, про віднайдення Бога через цінність людини. Про візит до папи римського Франциска, його співпережиття трагедії українців, але й ангажованість політичними зв’язками Ватикана з Росією. Про культурну дипломатію, Український Інститут та про особисте спілкування з зарубіжним посольським корпусом напередодні повномасштабного російського вторгнення.
“Свята Галичина ніде не дівається”, - стверджує пані Кіт-Садова, але тішиться тому, як життя спростовує перманентні російські ІПСО відносно зарозумілості галичан, їхньої закритості до східняків. “Сьогодні мій Львів - то вся Україна”, - каже дружина мера.
-
З часів Хозарського каганату та Київської Руси євреї - серед народів, що мешкають на теренах України. Їдиш - мова, котру ще сто років тому розуміли в українських містах та містечках. Україна - батьківщина письменників, що зробили їдиш мовою світової літератури - Шолом-Алейхема та Шмуеля Йосефа Агнона, нобеліата з літератури 1966 року. Голокост наніс непоправних втрат українській культурній екосистемі, знищивши мільйони євреїв. Велика кількість тих, хто вижив, репатріювалися до Ізраїлю або виїхали до США та Німеччини. Але сьогодні пісні на їдиш знову звучать у Києві.
Дует “The Alibi Sisters” почав працювати над музичною програмою на їдиш до повномасштабного російського вторгнення. Разом з українськими піснями співачки представили її минулого року в європейських містах. Київська прем’єра відбулася нещодавно в межах благодійного проєкту “На шапку” - щотижня на запрошення радіоведучої та співачки Соні Сотник українські артисти виступають, збираючи гроші для фонду “Свої”. Він, зокрема, фінансує кісткові імпланти для наших ветеранів.
Зі співачкою Анною Завальською та композитором і музичним продюсером Дмитром Саратським говоримо про цей концерт і програму, що повертає додому їдишську мову та музику, як скарб культурного різнобарв’я України. Про взаємні впливи та непрості стосунки українців та євреїв в історії, про скоєні в минулому злочини та важливість каяття, про клезмерську музичну традицію та хасидські нігуни, про київське коріння легендарних співачок сестер Беррі, про державний російський антисемітизм царського та радянського часів. Торкаємося легенд про спілкування батька хасидизму Баал Шем Това з гуцульським героєм-опришком Олексою Довбушем, діяльності Пінкуса Фаліка, продюсера перших виступів Софії Ротару й ансамблю “Смерічка” з його солістами Назарієм Яремчуком та Василем Зінкевичем, унікальності та вразливості культурної спадщини караїмів та кримчаків.
Слухачів очікує музичний подарунок - загальновідома пісня, суголосна випробуванням, котрі сьогодні проходять тисячі українців. Вона звучатиме на їдиш - мовою, котрою її було створено.
-
“Всі українці сьогодні небайдужі один до одного і до того горя, що нас торкається”, - говорить Олена Сокальська, ініціаторка та керівниця благодійного арт-терапевтичного проєкту для дружин загиблих героїв “Жива. Справжні історії кохання”. Вона та художник Олег Юров розповідають про цю ініціативу, в котрій професійні митці взаємодіють із вдовами наших співгромадян, яких забрала російська війна проти України.
Олена Сокальська з власного досвіду знає, як нелегко і наскільки важливо жінкам, що втратили чоловіків, повернутись до повноцінного життя. У співпраці з громадським об’єднанням дружин загиблих героїв вона пропонує їм не просто арт-терапію, але участь у тривалому творчому проєкті. Під менторством Олега Юрова жінки пишуть великоформатні картини за сеанс у два дні. Художник підкреслює: “Я не пропоную авторську техніку, задача - дати віру у те, що вони зможуть, допомогти кожній зробити роботу в своєму стилі”. Кожна картина - унікальна історія кохання.
Результатом проєкту стане виставка картин ста жінок у супроводі їхніх історій кохання. Говоримо про цінність кожного персонального досвіду й долі у цій війні, про лікувальний вплив праці у солідарній спільноті, про мистецтво як спосіб індивідуальної та суспільної комеморації, про межу між особистим та публічним, про подолання відчуття самотності та вихід на майбутнє через коло спілкування і взаємодію в підготовці мистецької події як приємної та хвилюючої зустрічі з соціумом.
Майстер-класами, художніми матеріалами, спілкуванням ініціативу підтримують знані митці, серед яких Матвій Вайсберг, Петро Бевза, Андрій Блудов. Ознайомитись з творами та історіями учасниць проєкту, слідкувати за його розвитком та підтримати можна на Facebook-сторінці “Жива. Справжні історії кохання” (https://www.facebook.com/Truestoriesoflove )
-
Вісім кураторів різного віку та досвіду зібрали в Українському домі роботи сотні сучасних українських художників, від метрів до тих, хто відкрив для себе мистецьку практику в час повномасштабного російського вторгнення в Україну. “Ти як?” – виставка та дискусія, перекличка наших станів, реакцій, відчуттів за рік, що змінив долі всіх громадян України.
Зі співкураторкою виставки, мистецтвознавицею Галиною Глебою та співкураторкою дискусійної програми Катериною Семенюк, співзасновницею платформи культури пам’яті “Минуле / Майбутнє / Мистецтво” говоримо про палітру пережитих українцями емоцій, закономірність скорботи після перемоги, художників в стані колективного історичного стресу. Про колективну пам’ять, що складається зараз, та про проєкт “Ти де?”, як один з перших кроків у її формуванні. Про те, як війна зробила українців відкритішими одне до одного та до культури.
“Меморіалізація - це не лише обеліск чи стела”, - підкреслює Катерина Семенюк. Вона розповідає про маршрути пам’яті нинішньої війни, відмову українців від віктимізації, необхідність співпраці професійного та громадського секторів з державними структурами у формуванні культури пам’яті в повоєнній Україні.
Галина Глеба ділиться концепцією ГО “Музей сучасного мистецтва” як горизонтальної мережі, що охоплює всю країну. Згадує музей сучасного мистецтва Херсону та його засновника, художника Вячеслава Машницького, зниклого безвісти під час окупації міста і розмірковує про політичну інструменталізацію культури.
В оформленні використана репродукція роботи Євгена Клименка "Блокпост", 2022 р.
-
Першопочаткова реакція американських масмедій на підрив Каховської ГЕС сколихнула хвилю обурення їхнім намаганням розмити питання відповідальності російських окупантів. Обговорення того, якою має бути робота журналістів у висвітленні війни, воєнних злочинів, дій державних органів та ЗСУ в реаліях воєнного стану, відбувалося на Журналістській конференції в Бучі (https://www.youtube.com/watch?v=V_zWY9ilLrE ) 19 травня. Найактивнішою на ній стала панельна дискусія “Розповідаючи історію України - як відповідають на виклики бюро міжнародних ЗМІ”. Її модераторка Ольга Руденко, головна редакторка The Kyiv Independent, вміло відволікла західних колег від звичного для них повчального тону та спрямувала розмову в русло розгляду конкретних проблем висвітлення подій російської війни проти України.
-
2-й фестиваль глядацького кіно “Миколайчук OPEN” відбудеться в Чернівцях 15-20 червня, тепер вже - як міжнародний. Його співорганізатор, сценарист та продюсер Олексій Гладушевський розкриває секрети програми форуму. Про фільм-відкриття фестивалю “Я, Ніна”, розповідає його режисерка, письменниця та співачка Марися Нікітюк.
Говоримо про особливість Чернівців, європейські традиції культурного життя міста та Центр Миколайчука, як місце культурних активностей, про премію Олеся Ульяненка та його принцип “нонконформістської життєвої позиції”, про вакуум, у котрому може опинитися українське кіно 2025 року. Про стигматизацію теми страждань та хвороб, зокрема раку, в західній культурі та Дем’єна Герста, котрий повернув смерть у глобальне мистецтво. Про європейський запит на українське страждання в сучасних художніх творах. Про право на вразливість в житті та творчості.
“Дивитись правді у вічі страшно, але необхідно. Якщо на тебе летить кулак і ти затуляєш очі - ти точно отримаєш по обличчю”, - говорить Марися Нікітюк.
Олексій Гладушевський розмірковує про подолання екзотизації Східної Європи, право на формулювання сенсів на загальнолюдському, а не локальному рівні, про важливість призми естетики в кіномистецтві та другий випадок в українському кіно, коли актор буде повністю оголеним протягом усього фільму.
- Visa fler
